{feed}

Все публикации

"Граничні розміри компенсація витрат на правову допомогу: реалії та перспективи"

Михайло Можаєв, Журнал «Український адвокат», №7 (11) липень 2007 року

У відповідності до ст.ст. 79, 84, 88 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (ЦПК України) та ст.ст. 87, 90, 94 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2006 року №2747-ІV (КАС України) витрати на правову допомогу є судовими витратами, що присуджуються стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб’єктом владних повноважень, за рахунок іншої сторони.

Разом з тим, граничний розмір компенсації таких витрат, згідно з частиною 2 статті 84 ЦПК України та частиною 3 статті 90 КАС України встановлюється законом.
Враховуючи відсутність відповідного закону, на виконання пункту 2 розділу XI „Прикінцеві та перехідні положення” ЦПК України та пункту 2 розділу VІІ „Прикінцеві та перехідні положення” КАС України, Кабінет Міністрів України (КМУ) прийняв постанову від 27 квітня 2006 року № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави», згідно з підпунктом 1 пункту 1 додатка якої граничний розмір витрат на правову допомогу не може перевищувати 40 відсотків мінімальної заробітної плати за годину роботи особи, що надає правову допомогу.
altТакий підхід до визначення граничного розміру витрат на правову допомогу вже знайшов своє застосування у практичній адвокатській діяльності та судовій практиці, але чи є він всебічним, повним і об’єктивним, та чи сприяє він розвитку адвокатури в цілому, - спробуємо з’ясувати.

Частиною 2 статті 59 Конституції України передбачено, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Одразу варто зазначити, що питання надання правової допомоги, крім адвокатів, іншими фахівцями в галузі права (стаття 12 ЦПК України, стаття 16 КАС України, рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року у справі Солдатова Г.І. № 1-17/2000) навмисно не порушується у цій статті, оскільки для останніх поки що не прийнято відповідного закону.

Так, діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом України „Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року № 2887-XII (Закон), іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об’єднань.
Згідно з частиною 1 статті 12 Закону оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою та адвокатським об’єднанням чи адвокатом.
Конкретизація цієї норми міститься у Правилах адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року, протокол від 1 - 2 жовтня 1999 р. № 6/VI (Правила).

Суворе додержання адвокатом вказаних Правил визначається статтею 15 Закону та є одним з основних його зобов’язань, за порушення якого до адвоката можуть бути застосовані дисциплінарні стягнення.

Так, статтею 33 Правил встановлено, що:
1) гонорар є єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту;
2) гонорар, отримуваний адвокатом за надання правової допомоги, повинен бути законним за формою і порядком внесення і розумно обґрунтованим за розміром;
3) фактори, що повинні братися до уваги при визначенні обґрунтованого розміру гонорару, включають в себе:
● обсяг часу і роботи, що вимагаються для належного виконання доручення; ступінь
   складності та новизни правових питань, що стосуються доручення; необхідність
   досвіду для його успішного завершення;
● вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом
   інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання в звичайному часовому режимі;
● необхідність виїзду у відрядження;
● важливість доручення для клієнта;
● роль адвоката в досягненні гіпотетичного результату, якого бажає клієнт;
● досягнення за результатами виконання доручення позитивного результату, якого
   бажає клієнт;
● особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення;
● характер і тривалість професійних відносин даного адвоката з клієнтом;
● професійний досвід, науково-теоретична підготовка, репутація, значні професійні
   здібності адвоката;
4) жодний з факторів, вказаних у частині третій цієї статті, не має самодостатнього значення; вони підлягають врахуванню в їх взаємозв'язку стосовно до обставин кожного конкретного випадку;
5) розмір гонорару і порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги;
6) засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі, тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді;
7) угодою може бути передбачена можливість наступної зміни гонорару, визначеного у фіксованій сумі, у зв'язку із суттєвим зростанням або зменшенням обсягу допомоги, що має бути надана, та наслідки недосягнення згоди з цього питання.

„Розширений” перелік зазначених факторів та засад діє з 1999 року і має власну практику застосування. Але чому у Постанові КМУ від 2006 року не враховано цей досвід? Чому Постанова ґрунтується лише на одній засаді обчислення вартості правової допомоги – погодинна оплата і чому в повній мірі ігнорує інші засади та фактори? Може Постанова є прогресивнішою стосовно них? Очевидно, що ні!

Постанова за своєю суттю прямо обмежує: для клієнтів адвоката – права на компенсацію витрат на правову допомогу, сплачених адвокату на підставі угод, укладених з ними на інших законних умовах оплати, ніж погодинна оплата; для адвоката - це відмова клієнтів від укладання угод на інших законних умовах оплати, ніж погодинна оплата; це фактичне обмеження вибору та визнання бездієвості і непотрібності встановлених Правилами факторів і засад, що повинні братися до уваги при визначенні обґрунтованого розміру гонорару (стаття 33 Правил).

Більш того, враховуючи вимоги статті 88 ЦПК України і статті 94 КАС України щодо документального підтвердження судових витрат, положення вказаної Постанови примушують адвоката укладати угоди тільки на умовах погодинної оплати, вести облік використання робочого часу з наданням таких відомостей клієнтові для обґрунтування у суді понесених витрат. При цьому варто зазначити, що адвокати, які займається адвокатською діяльністю індивідуально і є самозайнятими особами, не є найманими працівниками, самостійно організовують свою діяльність, отримують дохід, а не заробітну плату, та не ведуть табеля обліку використання робочого часу за формою, затвердженою наказом Міністерства статистики України від 9 жовтня 1995 року № 253 «Про затвердження типових форм первинного обліку».

Таким чином, відсутність порядку (критерію) фіксації фактично відпрацьованого адвокатом часу та відсутність визначення максимального терміну для виконання тієї чи іншої послуги, як то вивчення матеріалів справи, підготовка документів досудового врегулювання спору, позовної заяви, клопотань тощо, призводить до втрати об’єктивності у визначенні кількості годин, витрачених адвокатом для належного виконання своїх обов’язків перед клієнтом. А відсутність об’єктивності жодним чином не сприяє встановленню справедливості.

З огляду на викладене можна зробити висновок про те, що однобічний порядок розрахунку граничних розмірів компенсації витрат на правову допомогу, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, визначених у постанові КМУ від 27 квітня 2006 р. № 590, суттєво обмежують законні права та інтереси фізичних та юридичних осіб на отримання в судовому порядку з протилежної сторони фактично понесених витрат на таку допомогу.

Однак на сьогодні ситуація щодо компенсації витрат на правову допомогу може не тільки не вирішитися, а навпаки – ускладнитися.
Річ у тім, що 8 грудня 2006 року КМУ видав розпорядження № 607-р, яким було схвалено Концепцію проекту Закону України „Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу” – це той самий закон, який має поставити всі крапки над „і”. В цій Концепції, зокрема, пропонується для визначення граничного розміру компенсації витрат виходити із затраченого адвокатом або фахівцем у галузі права часу на вивчення і розгляд відповідної справи, критерієм же визначення часу пропонується обрати одну годину (повний робочий день) участі адвоката (фахівця) в розгляді справи в суді, а граничний розмір встановити в сумі 40 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за годину роботи (повний робочий день).

Тобто, навіть порівнюючи цю Концепцію з постановою КМУ, очевидна їх відмінність: по-перше, встановлення в Концепції критерію визначення часу (тільки в межах розгляду справи в суді), чого в постанові не було і дозволяло стягувати суму витрат, у тому числі за досудову підготовку матеріалів, як-то написання позовної заяви, отримання доказів для майбутньої справи шляхом підготовки та направлення адвокатських запитів тощо; і, по друге, встановлення в Концепції фіксованого розміру компенсації (40 відсотків: не більше і не менше), на відміну від постанови КМУ (не перевищує 40 відсотків), що, в свою чергу, давало змоги клієнтові домовитись з адвокатом про нижчу вартість правової допомоги. Погодьтесь, за таких обставин постанова КМУ ліпше сприяє розвитку адвокатсько-клієнтських взаємовідносин та є більш демократичною, ніж схвалена Концепція, в якій знов таки не враховані інші чинники для визначення граничного розміру витрат на правову допомогу.
Крім того, розробка відповідного закону на підставі прийнятої Концепції та подальше набрання ним чинності суперечитиме закону про адвокатуру, який буде прийнятий в результаті розгляду ВРУ всіх зареєстрованих законопроектів про адвокатуру та про адвокатську діяльність, оскільки в останніх містяться майже аналогічні норми щодо визначення засад обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат у справі тощо).
Підсумовуючи викладене, зрозуміло, що Концепція – це ще не Закон, тож усе ще можна виправити.

Є ще одна суттєва проблема в контексті порушеного питання. Це – проблема здорової конкуренції між правниками. Звичайно, що адвокатська діяльність не є підприємницькою, не націлена і не здійснюється для отримання прибутку, і тому на неї не поширюються норми конкурентного права, навпаки – покликана згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Але здорова конкуренція – це здорова конкуренція. А що ми маємо? КМУ одним розчерком пера закреслив напрацьовану практику і зрівняв усіх – тепер не важливо який у тебе професійний досвід (рік чи десять років), науково-теоретична підготовка (спеціаліст чи професор), репутація, значні професійні здібності тощо, однаково гонорар отримаєш такий же, як і всі. Хто від цього виграє? Важко сказати, але з точністю можна відповісти, хто програє – держава у цілому.

На шпальтах багатьох юридичних газет, журналів тощо достатньо повно викладений досвід багатьох держав світу щодо компенсації витрат на правову допомогу адвокатів. Але чи достатньо цього досвіду для врегулювання питання для нашої держави? Гадаю, що ні. Адже, як свідчить практика, віддзеркалення навіть кращих нормативно-правових актів інших держав в українському законодавстві – далеко не завжди найліпший варіант і подяка. Маючи власний менталітет, традиції, звичаї ділового обороту та певний досвід розвитку юридичних послуг український правник заслуговує на краще, ніж просте „передирання” іноземного досвіду. Ніхто краще не зрозуміє нас, ніж ми самі.

Тому проведення системного аналізу ситуації, що склалася навколо витрат на правову допомогу, дослідження чинників, що сприяють найкращому розвитку відшкодування таких витрат, та тих, що навпаки – заважають, вивчення досвіду іноземних держав та застосування комплексного підходу до імплементації найприйнятніших з них в практичну діяльність українського правника є однією з засад розвитку української адвокатури та юридичної професії у цілому.

Таким чином, ця стаття є намаганням привернути увагу КМУ і компетентних органів влади (Мін’юст, Мінекономіки, Мінфін, ДСА України – перш за все тих, кому адресована Концепція) до ретельнішого вивчення проблематики засад встановлення та компенсації у цивільних та адміністративних справах граничного розміру витрат на правову допомогу, понесених стороною, на користь якої постановлено судове рішення і яка не є суб’єктом владних повноважень, за рахунок іншої сторони чи відповідно до закону за рахунок держави.